СВІТ БЕЗ БАР’ЄРІВ

Часто, потрапляючи за кордон, звертаєш увагу на те, як багато на вулицях людей з інвалідністю. Вони вільно пересуваються у громадському просторі, активно комунікують у суспільстві. Багатьом країнам світу знадобилося не одне десятиліття, аби досягти того рівня доступності, коли люди з інвалідністю почуваються зручно і комфортно у будь-якому громадському просторі. Україна робить лише перші кроки у напрямку безбар’єрного суспільства. І, напевне, нам у цьому допоможе досвід інших країн світу.

Найбільш показовими в цьому плані, мабуть, є Японія та Сполучені Штати Америки, які звернули увагу на людей з інвалідністю одразу після Другої світової війни. Втім, і там не було одразу все так райдужно.

У США ЗАКОНОДАВЧО ЗАБОРОНЕНА ДИСКРИМІНАЦІЯ ЗА ФІЗИЧНИМ СТАНОМ

Приводом для цього стало рішення Верховного суду Сполучених штатів Америки у 1999-му році за позовом кількох людей з інвалідністю. З цього часу доступність будь-якого житла в звичайному міському середовищі для людей з інвалідністю є обов’язковою. Наприклад, людина, яка має порушення зору, може тримати собаку-поводиря, навіть якщо утримання тварин заборонено нормами проживання у житловому комплексі. Про наявність необхідних пандусів, зручних входів до будинків, всіх місць громадського користування ніхто навіть вже не говорить. Це – норма життя для американців. Так само, як і законодавче регулювання права на роботу. Жоден роботодавець не може відмовити людині у працевлаштуванні лише через те, що вона має ту чи іншу проблему із здоров’ям.

Широко розповсюджена у США і послуга «Паратранзит» - забезпечення маломобільних американців спеціалізованим соціальним транспортом у разі, коли вони не мають можливості користуватися громадським.

Також американське законодавство зобов’язує  операторів зв’язку цілодобово забезпечувати підтримку спеціалізованих комунікаційних ліній та пристроїв для людей, які мають проблеми слуху та мови.

У тому, наскільки успішно це все працює на практиці, переконалася українка Уляна Пчолкіна, яка на початку року побувала в Америці за програмою підтримки лідерів громадської діяльності.

«Я в захваті від того, наскільки там в суспільстві передають всі болі, всі потреби, нормалізують людину, адаптують її, реабілітують її після того, як вона побувала, наприклад, у воєнних діях. В Америці все навколо людини. Мені сподобалось, що ти можеш бути будь-де, відчувати себе на рівних у суспільстві».

 

КОЖНА ЛЮДИНА ВАЖЛИВА ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА – ЯПОНСЬКА МОДЕЛЬ

Як почуваються люди з інвалідністю у японському суспільстві, нам пощастило побачити на власні очі. Під час стажування  в одній з найбільших Суспільних телерадіокомпаніях світу – японській NHK, ми знайомилися із досвідом колег по створенню телевізійних програм за участі людей з інвалідністю. Звісно, вдалося поспілкуватися і з місцевими мешканцями, які мають ту чи іншу інвалідність. Вразило те, що навіть при складних формах фізичних порушень люди там не почуваються у чомусь обмеженими. Вони вільно пересуваються містом, часто без супроводу, легко потрапляють туди, куди їм потрібно. Вони непомітні у повсякденному житті мегаполісу. І не тому, що нікому не потрібні, а саме тому, що вони там нарівні з усіма. Але ця інклюзивна легкість життя – результат багаторічної роботи, як на законодавчому рівні, так і у свідомості соціуму. Маленький приклад. На пляшках із молочною продукцією, яка продається у японських супермаркетах, нанесене спеціальне тактильне маркування, аби людина із порушеннями зору не переплутала молоко із кефіром. Та ж сама ситуація із шампунями та кондиціонерами у однакових пляшечках. Мені здається, що отаке ставлення до, здавалося б, дрібниць, яскраво демонструє ставлення японського суспільства до людей з інвалідністю. Тож про доступність житла, транспорту, громадських місць і таке інше можна навіть не говорити.

Цікавим є й європейський досвід. Але про це ми поговоримо у наших наступних публікаціях.